Вже понад шість тижнів у Червонограді та Соснівці працює мовний клуб «РозМова», який об’єднує місцевих вчителів української мови і літератури та вимушених переселенців, котрі прагнуть вивчити державну мову або ж вдосконалити свої знання. Про теперішню діяльність спільноти і плани на майбутнє спілкуємося з її організаторкою, вчителькою Червоноградського навчально-виховного комплексу №10 Ольгою Криштопою

– Як і чому ви вирішили ділитися своїми знаннями із тими людьми, які в час війни вимушено перебралися до нашого краю?

 – Ідея створення нашого мовного клубу «РозМова» буквально витала у повітрі із того дня, коли на Львівщину приїхали перші вимушені переселенці. Вже на початку березня у Львові, Червонограді та інших містах Галичини суттєво побільшало російськомовних людей. І одразу ж, ніби змовившись, кілька друзів та знайомих сказали мені, що саме у цей трагічний для всієї нашої держави час слід зробити усе можливе для того, аби українці, котрі більшу частину або й усе своє життя провели у російськомовному середовищі, відчули себе частиною україномовної спільноти, змогли оцінити красу та милозвучність державної мови, приємність спілкування нею.

 Основною ідейною натхненницею організації клубу назву начальницю відділу інформаційної політики Червоноградської міської ради Наталію Глаговську. Радячись про те, яким саме чином слід проводити зустрічі, ми одразу зійшлися на думці, що треба пропонувати гостям нашого міста невимушені інтерактивні бесіди. Бо якщо спробуємо організувати типові мовні курси, на яких пояснюватимемо правила написання складнопідрядних речень, дуже швидко втратимо навіть тих учасників, котрі проявлять найбільше зацікавлення.

Не бачили ми сенсу і у тому, аби просто оголосити про створення мовного клубу, повідомити місце та час зустрічі, а далі скласти руки й чекати, коли до нас прийдуть охочі поспілкуватися. З таким підходом навряд чи б нам вдалося зробити щось путнє. Тож дізналися, що вимушених переселенців в той час тимчасово розмістили у чотирьох дитячих садках нашої громади – трьох червоноградських та одному соснівському. І відправилися туди.

Скажу відверто – спочатку мені довелося переконувати значну частину відвідувачів нашого клубу в тому, що практичні заняття української мови будуть для них корисними. Відчувала певний скепсис щодо ініціативи, яку ми пропонували. Але й без зацікавлених не обійшлося. Тому для початку ми провели прем'єрні зустрічі у кожному із садочків, колективи яких надали прихисток переселенцям. А для тих людей із північних, східних та південних областей, які самостійно знайшли собі житло у Червонограді, організували бесіду у молодіжному хабі «Космодром».

Кажучи «ми», маю на увазі не лише себе та Наталію Глаговську, а й тих вчителів української мови багатьох червоноградських шкіл, які відгукнулися на заклик приєднатися до нашого клубу. Тішуся, що нам навіть не довелося дискутувати щодо формату зустрічей – одразу дійшли спільної мови про те, що потрібно проводити товариські бесіди у радісній атмосфері, під час яких в першу чергу робити наголос на практиці розмовної мови.

А теми для подібних занять знаходити дуже просто. Наприклад, «Давайте сьогодні зваримо борщ!» – «О, залюбки! Що ж нам для цього потрібно?». І починаємо говорити про те, як українською мовою назвати всі необхідні продукти і процеси. Під час обговорення наші учасники розуміють, що українська і російська мови не настільки близькі, як частина із них вважала раніше. Відмінностей чимало – тут і «олія», і «буряк», і «цибуля», і «яловичина», і «оцет». Неможливо не згадати нашу славнозвісну «пательню». А ще процеси «смаження», «тушкування» та чимало іншого. Тож хоча насправді борщ ми не готували, але я практично впевнена в тому, що під час придбання продуктів на червоноградському ринку учасники мовного клубу почуватимуть себе значно впевненіше і швидко знайдуть спільну мову із продавцями.

Частину наших зустрічей ми провели у форматі майстер-класів. Щиро вдячні за ініціативу вчительці образотворчого мистецтва Червоноградської загальноосвітньої школи №12 Лілії Гудим, яка організувала два чудові заняття зі створення ляльки-мотанки та декоративного оформлення вербових гілочок для освячення в день Входу Господнього у Єрусалим.

Після Великодня маємо намір працювати ще активніше, адже до Червонограда приїхали більше сотні нових вимушених переселенців, яких розмістили у приміщеннях іще трьох дитячих садків та двох шкіл. Спільні зустрічі і нові майстер-класи маємо намір проводити у нещодавно відремонтованому читальному залі центральної бібліотеки міста, що знаходиться за адресою вулиця Степана Бандери, 11. Щиро дякуємо за допомогу і підтримку директорці Червоноградської централізованої бібліотечної системи Ірині Покотило та усьому колективу книгозбірні.

До занять нашого мовного клубу долучилися не лише вчительки української із багатьох шкіл Червоноградської громади, а й головна спеціалістка відділу освіти Галина Лобащук. Саме з її ініціативи ми розробили друковані пам’ятки під назвою «Говорімо українською!» і розмістили їх у лікарнях, магазинах, державних та комунальних установах, громадському транспорті.

А ще у кожному з дитячих садочків, де зараз мешкають вимушені переселенці, ми провели публічний показ і обговорення документального фільму про українську мову «Соловей співає, доки голос має». Згодом плануємо переглянути художній фільм-казку «Пекельна хоругва або Різдво козацьке».

Ще одна ідея, яку нам уже вдалося втілити – буккросинг. У кожен з дитячих садочків, де мешкають вимушені переселенці, ми завезли чимало художніх та історичних книг. Продовжуємо збирати їх звідусіль. Одним із перших частиною своєї домашньої бібліотеки поділився Червоноградський міський голова Андрій Залівський, далі до цього процесу активно долучилися педагоги та школярі. І ця робота також є недаремною, вона приносить позитивний результат.

Наприклад, одна жінка поважного віку відмовлялася спілкуватися українською та брати участь у зустрічах нашого клубу. Але книгу взяла – це був роман Олеся Гончара «Собор». Прочитала його і під час спілкування почала говорити українською не лише окремі слова, але й цілі речення. Хіба це не досягнення? Я вважаю, що так!

– З яких частин нашої держави приїхали учасники вашого клубу та скільки їм років?

– До занять нашого мовного клубу долучаються люди із багатьох областей України. Найбільше – із Харківщини, Донеччини, Луганщини, Херсонщини, Чернігівщини, Київщини. Якщо говорити про вік, то наймолодші учасники – це учні другого класу, найстаршим уже за 70. А заступниця директора загальноосвітньої школи №1 Наталія Кічун-Лемех відвідувала ясла-садок №17 разом зі своїми учнями. І доки вона спілкувалася з дорослими, її вихованці бавилися із дошкільнятами, спілкуючись при цьому, звісно, українською.

До речі, у дитсадку №17 вимушені переселенці після зустрічей нашого клубу самі організували імпровізований концерт «Нація нескорених», під час якого декламували поезію українською мовою. Хтось читав напам’ять, інши – з листочка чи книги. Але неймовірно тішить, що участь у цьому мистецькому дійстві брали як діти, так і люди середнього і поважного віку.

– Чи повинна українська мова бути єдиною державною?

– Так, безумовно! Про важливість української мови для збереження незалежності нашої країни різні розумні та високоосвічені люди сказали вже дуже багато. Звісно, без належної підтримки і розвитку державної мови ми не зможемо зберегти свій суверенітет, доки матимемо поряд сусіда, який хворіє на імперіалізм і готовий йти на нас війною.

Вважаю, що небажання частини людей відмовлятися від російської мови на користь української спричинене підсвідомими комплексами меншовартості. Тобто, «поки спілкуюся російською, можу вважати себе представником великої імперії, яку боїться весь світ, а як тільки перейду на українську – стану частиною підкореного нею народу».

Але я переконана, що вже найближчим часом Збройні Сили України за підтримки всього цивілізованого світу завершать процес «деімперіалізації» росії. І після цього українська мова та культура отримають ще потужніший імпульс для розвитку, а мешканці східних та південних областей остаточно усвідомлять, що вони є невід’ємною частиною України і мають обов’язково вчити і знати державну мову.

Можливо, ці слова засмутять когось із читатів, але під час повномасштабної війни всі громадяни України вже переконалися у тому, що російськомовність певних територій аж ніяк не рятує їх мешканців від російських ракет, бомб і танків. І напівмір, переконана, для нас у теперішній ситуації бути не може – ми або зберігаємо свою національну ідентичність, здобуваємо перемогу і приєднуємося до спільноти розвинених держав світу, які спільно розвивають демократію, або… іншого варіанту озвучувати не буду, його нескладно домислити.

«Новини Прибужжя» зібрали також відгуки учасників мовного клубу «РозМова»

Олена, мешканка міста Покровськ Донецької області:

– Працюю в місцевому відділі освіти, тому українською мовою послуговуюся активно, адже разом із колегами постійно готуємо різні документи, спілкуємося нею під час офіційних заходів. Але в повсякденному житті, у побуті основною для мене, моїх рідних та друзів є російська.

Після вимушеного переїзду до Червонограда із радістю відгукнулася на пропозицію долучитися до мовного клубу. І мені дуже подобається те, що тут я відкрила для себе нове бачення української мови, зрозуміла, наскільки проста розмовна мова може красиво звучати у повсякденному житті. Тому пообіцяла собі, що кожного дня приділятиму частину свого вільного часу читанню українських книг та намагатимуся якомога частіше спілкуватися українською.

Ірина, мешканка Харкова:

– Щоб добре знати українську мову, треба нею постійно спілкуватися. Але коли ти живеш у російськомовному середовищі, робити це складно, бо будеш виглядати «білою вороною». Але я думаю, що так звану точку неповернення ми уже пройшли. І у майбутньому української на вулицях наших міст і сіл ставатиме щоразу більше.

Спілкування у мовному клубі мені дуже сподобалися, тут легко і невимушено, ніхто не ставить поганих оцінок. Щиро дякую нашим вчителям, які ретельно готуються до занять, придумують різні картки із завданнями, життєві ситуації. Ми часто імпровізуємо. На попередній зустрічі, наприклад, розігрували сценку під назвою «знайомство на вечірці». Саме такі завдання дають реальні знання. Бо мова – це в першу чергу життя, а вже далі – правила і норми.

Андрій Дікальчук.

Матеріал підготовано за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу.